home


Марія Паньків: Я вразлива на несправедливість

Днями в Інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», який очолює Ірина Ключковська, гостювала Марія Паньків, секретар «Союзу українок» у Польщі, працівниця газети «Наше слово», невтомна трудівниця Українського архіву в Польщі (керівник — Євген Місило), людина, яка останні двадцять років цікавиться долею української жінки в Польщі, її участю в національно-визвольній боротьбі.
Пані Марія — надзвичайно емоційна й сентиментальна людина. Вона готова будь-якої миті захистити всіх, а передусім — Україну, українців, Президента Віктора Ющенка, якого «Бог вибрав на Президента України в той час.., який веде цілою Україною». З приводу реальної ситуації в Україні каже знамениту фразу: «Ви тут живете — і є нетерпеливі, а я живу там — і терпелива». Воно, можливо, й справді так: велике (рідне) бачиться з відстані.
Про своє життя, про підготовку і видання двох томів спогадів, історичної мемуаристики розповідала пані Марія під час цієї зустрічі з колективом Інституту. А детальніше — у розмові зі мною, яку й пропоную читачам.

Звідки Ви родом?
— Батьки — зі Львівщини. Село Стоки — батькове; мама — з Пікулич. Тепер живуть у Новому Роздолі, були вивезені. Чому я й вчилася у Політехнічному.
А чому?
— Бо тато сидів у тюрмі. Навіть хотів забрати собі життя. І якось так сталося, що на стіні камери виднівся образ жінки. З таким дивним волоссям. Втратив від того сили і нічого зі собою не зробив. А вже у вагоні, коли його везли в Сибір, побачив дівчину — точнісінько таку, як той образ на стіні. Закохався. Побралися.
Фантастика.
— Так було, бачите... І я народилася в Сибіру, у Кемеровській області. Батьків поселили в землянці. Розказували потім: «Ми тебе в пачці тримали... Не знали, чи виживеш». Потім був барак. Коли мені виповнилось сім років, в Україну їхала цьоця, татова сестра. І мої батьки, щоб я не пішла до російської школи, відправили мене в Україну. Цьоця їхала до бабці, яку вже реабілітували і яка повернулася додому.
І де ходили до школи?
— Таки в Стоках. На чотирьох партах розмістилася ціла школа — чотири класи. На першій парті — перший клас, на другій — другий... Через рік приїхали й батьки. Але поїхали в Новий Роздол, бо батько не мав права жити у Львові: як тоді казали — не ближче як 50 кілометрів до нього. Там жив татів брат. Півроку чекали на квартиру, до того — жили в селі.
Ви — одиначка?
— Та що ви? Батьки повернулися з двома дітьми, я вже була третя.
І коли закінчили школу?
У шістдесят шостому — в Новому Роздолі. Наступного року вступила до «Політехніки». Я хотіла до університету на біологію. Але в мене вирішили поцікавитись, чому в Сибіру народилась. Тож шансів вступити до університету Франкового у мене не було. І я забрала негайно документи і пішла на хіміко-технологічний у «Політехніку». Вийшла заміж. Дочка народилася. Коли Оксана вступила на перший курс, ми розвелися... Якось мені одна жінка наворожила, ще до цього, що забере мене «король в інші краї». Так і сталося: я виїхала до Польщі.
І там знайшли «короля», тобто він Вас знайшов?
— Поїхала випадково до Польщі. Заїхала до пана, який тепер є моїм чоловіком. Ми зразу ніби «не побачились». Але вже через тиждень він мені видзвонював, почав писати. І потягнув мене в інші краї... Я не хотіла... Я була там самітня... Через два роки опинилась у Варшаві, у «Союзі українок».
На якійсь посаді?
— Секретаря «Союзу українок» у Польщі. Мене попросили організувати «пункт навчання» у Варшаві. Десять років.
Що це за «пункт»?
— Суботні, недільні школи. Приходила до церкви. І там вела заняття.
У церкві?
— Так. Бо не було приміщення. Діти — від трьох до 18 років. Поділила їх на групи. Через рік поставила сцену «вертепу». Хоч сама «вертепу» не бачила. Бог поміг. Приїхав Старак (Теодозій Старак — перший посол України в Польщі. — Б.З.). А головою був Юрко Райт. Він подякував мені за роботу і підвів до пана Старака... Розумієте, тут я була ніким.
Де — «тут»?
— В Україні, у Львові. А там — раптом мені дякують. Бо таки вдалося щось зробити. Люди і хори співали мені «Многая літа». Це — понад мої сили.
Чоловік — українець?
— Так. Мама йому померла, батько «побував» у Сибіру.
Що він у Польщі робив?
— Опинився там. Закінчив Академію мистецтв, дизайн... Тут я була зразковим піонером, комсомольцем. А там — уже своя атмосфера, українська. Бо як було? Вдома — мало що говорили, боялися. У школі — знаєте, чулося інше...
І що Ви далі робили?
— Допомагала Євгенові Місилу в Українському архіві. Пригода почалася з ближчим, детальнішим ознайомленням з історією українців у Польщі. Я лише тоді дізналася, що це — наші етнічні землі. Там я почала довідуватися про українців. Євген Місило запропонував мені взятися за таку тему: доля української жінки в Польщі, її участь у національно-визвольній боротьбі.
І що — взялися?
— Як бачите (показує на книжку — «Віра Надія Любов». — Б.З.). Почала збирати матеріал — жінці довіряться. Спочатку не вдавалося. Бо часом не завжди і в сім’ях признавалися в своєму українстві. Але авторитет Євгена Місила допоміг знаходити контакти. Почали жінки мені з часом «сповідатися». Доходило до смішного: одна жінка прийшла з двома торбами — з ковдрою і подушкою. Декому формулювала по 10–20 запитань листовно. Їздила до польських архівів.
І Вас там радо приймали?
— Де пускали, а де — й не пускали... Переглядала судові справи жінок. Часом доводилось визначати національність за записами «греко-католик» або «засуджена за статтею 85». Відшуковувала їхні прізвища... На жаль, Український архів не мав грошей. Потім об’єднання виділило кімнату. І я працювала. Якби я діставала менш-більш пристойні гроші — може б, і не трималась тої роботи. А так — працювалося. Я стала центром, де можна «сповідатися». Люди відчули, що в Польщі не самі. Просили ліки дістати. Хтось скаржився, що чоловік побив. Або в когось квартиру забирають... Деякі аж по роках почали відгукуватися. Дехто засушену квітку присилав мені. Писали до мене з цілого світу. Бог мені подарував цікаву пригоду.
Що Ви маєте на увазі?
— Що все моє життя — пригода. Вчителька для мене — то було щось таке дуже далеке. І раптом почала займатися тим, чим ніколи не могла й припустити... На пошті зустріла якось Ігоря Щирбу — головного редактора «Нашого слова». Каже: маєте матеріали, будете вести рубрику. І так я сім чи вісім років щотижня давала матеріали. Тоді Євген Місило порадив мені готувати книжку.
Коли голова «Союзу українок» захворіла, я як секретар поїхала до Канади на Світовий конгрес українців, де виступала від імени українців Польщі. Виступ зворушив людей, вони ходили за мною. А я собі пригадала, як мені у Львові казали: «З такою біографією вступати до вузу — то безчельно!». Бо, розумієте, народилася в Сибіру. Школу я закінчила з однією четвіркою, але медалі не дали. Боже, як батько тоді рознервувався. Або як на роботі мені казали, коли влаштували: «Эти бандеровки!.. Затятые... Мы их забрасывали гранатами, а они вылезали и кричали...». Слухайте, який сильний дух був у людей!
Там, у Канаді, до мене підійшла жінка: «Я — Ірина Сеник». Після розмови з’ясувалося, що ми в Сибіру жили в одних і тих же бараках... Вона мене схопила, всюди водила із собою і називала посестрою.
Як посувалися Ваші справи далі?
— На одній з конференцій презентувала перший том «Віри. Надії. Любови», потім — другий, в Україні. На Світовому конгресі українців. Я думала, що, може, то буде чужа тема для людей. Та ні. Був Василь Кук, Наталія Осьмак. Я зрозуміла, що Україна готова цю тему прийняти — тему долі української жінки. Виступала я і на конгресі СФУЖО — Світової федерації українських жінок. А в Естонії також презентувала перший том. Минулого року — в Українському католицькому університеті. Тож щось діється.
Як Ви як українка почуваєтеся в Польщі?
— Ситуація змінюється.
Як?
— На краще. Ще недавно мені доводилося говорити, що поляки українців демонізують, переконувати журналістів, що не можна і далі показувати українців як людей із «чорним піднебінням», як різунів. Я їм казала: «Ви як журналісти робите злу справу!»
Як Вам бачиться ситуація в Україні?
— Я цілком свідома, що Україна — то не Польща. Задовго вона була під Союзом. Україна має забагато Росії всередині. Путін — знак сучасної Росії. Релігія — Московський патріархат — відповідно впливає... Росія впливає на СБУ. Те, що наші демократи сваряться, — це теж робота Москви. Москва нас завжди з Польщею розсварювала... А те, що діється в Україні? Це закономірний процес, муситься через це перейти. Еліти завжди були патріотичними. Але знаходилась спокуса...
Пані Маріє! Ви так усіх захищаєте!
— Бабця Ксеня мала десятеро дітей. І нікого не давала скривдити. Я взяла її за приклад. Я вразлива на несправедливість.
Як Ви оцінюєте Майдан?
— Те, що відбулося на Майдані, я б назвала Молитвою. То була Молитва до Бога... Мене завжди цікавив духовний розвиток людини. Я ще від дитинства мала масу запитань: де ті зірки, чому їх так багато? Чому Бога не видно?.. І я тепер маю відповідь, чому ми приходимо на світ. Бог мені дав через людей отримувати відповіді.
То для чого?
— Щоб вдосконалюватися.
Якби Ви не опинились у Польщі, Ви були б іншою?
— Напевно. Бо лише там я почала по-іншому дивитися на Україну, відчула, що в мене патріотизм до України, а не до Союзу, що українська мова — це великий дар для українців. До того я не була свідома. Історія українців, яку я пізнала, мене навчила.
А чому нам віз державности так важко іде вперед?
— Те, що з нами відбувалося, — забагато як на один народ.
Що гірше: ідеологічна тиранія чи монетарна?
— Дайте відповідь на це запитання самі.
Що ж, дозвольте, пані Маріє, на цій веселій ноті закінчити нашу розмову. Дякую Вам за неї. Нехай Вам щастить там, поза Україною, і тут, де Ваша донечка і Ваші внуки.

Богдан ЗАЛІЗНЯК
Українське Слово, 4 липня 2007 року