home

sybiriaczka

книжки статті архів

Мої книжки є визнанням українських жінок
Інтерв'ю з авторкою книжок «Віра-Надія-Любов»
та «Даровано життя, щоб правду розказати» Марією Паньків

Пані Маріє, розкажіть, на чиє запрошення Ви приїхали з Польщі із презентацією своїх книжок.
Мене запросила Світова Федерація Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), фінансувала подорож Ліга Українок Канади, а опікувалась Марія Крет з родиною. У червні 2005 р. на річних нарадах СФУЖО, які вперше відбувалися в Україні (Київ), я мала презентацію другого тому своєї книжки «Віра-Надія-Любов»,
на яку прийшли не тільки делегатки Нарад СФУЖО, але й українці з України, які наголошували, що порушена у книжці тема про участь жінки у визвольній боротьбі на західних землях України і в Польщі у період Другої світової війни і після, є дуже цікавою, мало вивченою і надзвичайно важливою. Голова СФУЖО пані Марійка Шкамбара вирішила дати можливість представити мої твори і жіноцтву Канади. Презентація відбулася у Торонто 4 листопада ц. р. Хочу подякувати всім жінкам, які організували і так гарно провели її.

Отже, тема Ваших книжок – українські жінки у Другій світовій війні і після її закінчення.
Доля української жінки тих часів була надзвичайно важкою. Вони гинули від куль, помирали від тортур у тюрмах і концтаборах. На їх плечі впав увесь тягар війни, а потім виселяли із рідних земель в совєтську Україну (1945-1946 рр.), або на північ і захід Польщі (1947 р.).
На місцях нового поселення їм з малими дітьми і старшими членами родини без чоловіків, бо ті або воювали в рядах УПА, чи були вбиті, або сиділи у тюрмах треба було починати від початку в дуже важких умовах, без засобів на життя. До того ж, згідно з цілеспрямованою політикою тодішньої Польщі українців не поселювали в одному місці, а розпорошували по всій території, щоб не мали контакту між собою. Не було українських церков, українських шкіл, не було своєї землі, свого неба, а довкола чуже і часто вороже оточення (над цим працювала комуністична прапаганда). І, не зважаючи на все це, жінка зберегла і українську мову, і українську пісню, і українські традиції. Під час злочинної Акції «Вісла» було виселено на чужину майже 150 тисяч українців. Ця насильницька акція проводилася з участю озброєного війська. Людям наказували зібратися протягом двох годин. А що за такий короткий час у поспіху і паніці візьмеш... їх везли у незнане по кілька тижнів у брудних товарних вагонах, в тісноті і духоті, застрашених, принижених. А по дорозі багатьох жінок і мужчин витягували з вагонів і запроторювали у так званий «Центральний табір праці», а насправді концентраційний табір у Явожні. Не всім звідти пощастило вийти на волю. Одних закатували, інших відправили до Кракова в тюрму на Монтелюпіх, де тривало слідство, продовжувалися допити, і виносилися вироки переважно 10-15 років.

Як зародився задум Ваших творів і як Ви втілювали його в життя?
Про Акцію «Вісла»
та її жертви я довідалася, переїхавши близько двадцяти років тому до Польщі. Взагалі я народилася в Сибіру, куди були вивезені мої батьки як вороги народу.Вони навіть не думали, що мені вдасться вижити в сибірський холод у мокрій землянці. Але Бог дав шанс на життя. Батьків переселили в дерев'яний барак. А в сім років разом з цьоцею, яку вже звільнили із заслання, батьки відправили мене в Україну, до бабці з дідом, які також були вивезені, але вже понад пів року як звільнені. Відправили, бо не хотіли віддавати мене в російську школу, розуміючи, що можуть втратити українську дитину. До мене тільки недавно дійшло, який це був важливий і відважний крок, адже відсилаючи, могли вже не побачитись зі мною. На щастя незабаром вони були звільнені і повернулись в Україну. Тавро доньки ворогів народу переслідувало мене усі наступні роки. Закінчивши школу, хотіла вступати у Львівський Університет, але мене викликали на розмову і натякнули, що не маю такого шансу.  Після цього подала документи у Львівську Політехніку і закінчила хіміко-технологічний факультет. Жила і працювала у Львові.  Згодом доля завела мене до Польщі (я вийшла тут заміж за українця), де відкрила для себе найновішу історію українців.

А як Ви прилучилися до праці в українських організаціях Польщі?
Спочатку, може зо два роки, майже не мала контактів з українцями, оскільки мешкали ми у передмісті Варшави, і телефону в нас не було. Потім довідалась, що створюється Союз Українок Польщі (СУП), включилась до роботи. Пані Володимиру Балій (тепер вже покійна) обрали головою, а мене секретарем організації. Ми творили СУП з великим ентузіазмом. У міжчасі мені запропонували проводити навчання української мови при церкві. Так стала вчителькою. Не мала досвіду у цій справі, але мала запал до роботи, вишукувала шляхи зацікавлення для дітей і для батьків. І згодом у кімнаті, де проводились заняття, вже ніде було сісти. Пам'ятаю перший Вертеп, який ми зорганізували з дітьми, сценарій до якого написала сама. І коли ціла, заповнена по вінця церква заспівала мені «Многая літа»,
зрозуміла, що всі мої зусилля не були марними. Через деякий час мені запропонували допомагати відомому історику панові Євгенові Місилі в Українському Архіві. Праця виявилась надзвичайно цікавою, я відкрила для себе багато невідомих фактів, подій, осіб, побачила, що українців у Польщі так багато, а їхня історія така трагічна і велична.

І тоді Ви почали писати свою першу книжку...
Пан Є. Місило підштовхнув мене почати збирати матеріали про українських жінок. Його авторитет, знання, самовіддана праця спонукали і мене до діла. Він весь час наголошував, що залишилися ще живі свідки тих подій, і не можна втрачати часу. Ми писали листи до цих людей з проханням розповісти свою історію. Дехто відразу відгукувався, до декого треба було звертатися через інших, писати по кілька разів. Я помістила заклики в газетах в Україні, Канаді, Америці, Австралії з проханням до свідків відгукнутися. Збираючи матеріали до книжки, почала пошук і в польських архівах, судах. Дана робота тривала майже десять років. Я зібрала багато матеріалів, але не знала, як зреалізувати видання книжки. На це були потрібні кошти. Надія була на підтримку людей, зокрема української діаспори в Канаді та Америці. Довго мучилася над назвою. І прийшла думка –
назвати книжку «Віра-Надія-Любов», що символізувало б не лише жіночі імена, але й загальнолюдські чесноти, які ведуть людину в цьому світі. Перша книжка «Віра-Надія-Любов» вийшла у 2001 р., а наступна, другий том у 2005 році. До їх видання причетні, крім пана Місила, і мій чоловік (Володимир Паньків, художник-дизайнер), який оформив книжку і Анатолій Кобеляк (колишній секретар редакції «Наше слово»), який випещував сторінки, був технічним редактором її. Згодом Інститут Національної Пам'яті Польщі почав досліджувати цю книжку, їм вдалося віднайти Міхала Байовського ката українських жінок. Хочеться вірити, що колись йому буде винесена заслужена кара. Через долю жінок у книжці передано фрагменти великої трагедії українського населення в довоєнній, воєнній і післявоєнній Польщі, їх долі вимагають від нас особливої пам'яті, адже й досі ні один присуд (1944-1956 рр.) українцям з політичних причин не визнано не дійсним. Цю несправедливість особливо боляче відчувають жінки, колишні політв'язні, яких судили не за участь в збройних акціях, а за співпрацю з цивільною мережею українського підпілля.
А насправді їх трагедія в тому, що були українками.
Я вже маю матеріали і на третій том. Чекаю тільки на спонсора, який допоможе із виданням.

З-під Вашого пера вийшла також книжка «Даровано життя, щоб правду розказати» про трагедію Павлокоми. Розкажіть у кількох словах про неї.
Коли п'ять років тому, перебуваючи у Канаді на VIII
Конгресі СФУЖО, я зустрілась із членами Товариства «Закерзоння», то саме вони наштовхнули мене до праці над згаданим вами твором. Повернувшись до Польщі, почала зустрічатися із свідками страшної трагедії, яка сталася у Павлокомі З березня 1945 р., коли було позбавлено життя 366 українців. Дуже допоміг мені пан Володимир Федак зі Львова, який надав адреси очевидців, що проживають тепер переважно у Львівській та Тернопільській областях в Україні. Було вирішено видати книжку в Українському архіві. Я попросила пана Євгена Місила написати вступ до неї. Працюючи над ним, пан Місило як доскіпливий історик звернувся до Інституту Національної Пам'яті і в архіви за документами на цю тему. Виявилося, що є надзвичайно багато матеріалів, і на їх основі був зроблений дуже солідний розділ до книжки,
а також п. Євген видав усі ці документи окремою книжкою польською мовою. До відзначення 60-ої річниці трагедії, було відкрито пам'ятник у Павлокомі. До цієї події було видано книжку невеликого формату у Львові, а ми представили книжку «Даровано життя, щоб правду розказати». Заголовок символізує страшну правду про те, що з усього українського села Павлокома залишилась в живих тільки невеличка горстка людей, переважно діти, і їм, свідкам тих подій, долею подароване життя, щоб переказали нам правду про зло заподіяне українцям і залишити її для наступних поколінь, аби наші діти, внуки, правнуки не загубились, можливо, десь там у Канаді, Америці, Австралії, Польщі чи Україні, а щоб розуміли своє завдання, знали своє коріння і робили все, щоб подібне більше не повторилося.

Пані Маріє, дякуємо Вам за цікаву розмову і бажаємо подальших творчих успіхів у Вашій такій важливій праці.

Інтерв 'ю вела Лариса Гринда, Новий шлях, Торонто, 20 грудня 2007

http://www.infoukes.com/newpathway