home

  ПЕРЛИНА П’ЯТА. СВІТЛО ФАВОРУ

  Постать Юрія Новосільського польські українці знають лиш побіжно, бо хоч завершена у 1997 р. церква в Білому Борі – за його проектом і з настінними розписами його авторства, то все ж таки більшість новозбудованих церков проектували поляки. І хоч причини такого стану в деяких випадках досить прозаїчні, то все ж таки свідчить це не найкраще про нашу громадську солідарність – як рости нашим художникам і архітекторам без нашої до них уваги?!

  То ж приємно заперечити цю інертність похвальною діяльністю Слов’янської галереї з Кракова, яка стала організатором виставки ікон Юрія Новосільського у Львівському Національному музеї, котру відкрито 28 квітня і яка експонувалася до кінця червня ц.р. Виставку відкрито в рамках святкування днів Кракова у Львові. Як сказано в провідному тексті виставки «вона є символом справжньої зустрічі культури Польщі й України, а Юрій Новосільський – найбільший польський художник кінця ХХ ст. є не лише митцем-філософом і містиком, а також духовним амбасадором України у Польщі. Ікона, яку він возвеличив і відродив, стала простором, де Польща зустрічає велич Східного християнства». Це гарні і великі слова, на жаль, вони не наші і в груди битися не будемо.
   Показані в Національному музеї твори становлять лише частину тої виставки, яку ще зимою оглядала Варшава. Це в ніякій мірі не поменшує її значення для львів’ян та й не тільки, де загалом царствує уявлення про ікону як «дошку, крейду, кольорові порошки і позолоту». Сакральне мистецтво Новосільського, показане в Національному, – це ікони, хоругви, хрести, плащаниці, іконостаси та стінні розписи. Частину експонатів виставлено в оригіналах, решта – в досконалих репродукціях розміром оригіналу. Цілість, як завжди на польських виставках, в цікавій аранжації і в доброму освітленні, що з порога вводить відвідувача в поважний церковний настрій.
   Як у Варшаві, так теж і у Львові свої знання про творчість художника можна поширити з багатьох видань, запропонованих у рамках виставки. Особливу цінність становлять тут тексти Яна Стальони-Добжанського. Ніхто так добре не вміє виразити словами всього того, чим займається Новосільський.
   Експозиція розміщена в правому крилі музею. У лівому є зали традиційного церковного мистецтва. Протистояння тут жодного немає – це просто-на-просто послідовність.
   У різних виданнях біографи Новосільського підкреслюють те, що він народився у Кракові, що виростав в оточенні, де ікона була явищем буденним, відтак, будучи ще юнаком, писав ікони і добре знав їх львівські колекції. По війні навчався в Краківській академії мистецтв, і хоч її не закінчив, проте від 1962 р. почав там викладати живопис.
   У молодості Новосільський, як більшість його ровесників, експериментував на пограниччі реального і абстрактного. Протистояння соціалістичній державі та її реалізмові були обов’язком кожного порядного митця, тому вони переважно малювали пейзажі, натюрморти, геометричні композиції, а відважніші з них проявляли зацікавлення аплікаціями, чистою формою, а то й малярством матерії. На вершині тодішнього малярського П’ємонту майоріла постать Марії Яреми – малярки дивних, переплетених, абстрактних форм, ніжних як пелюстки квітів, малярки, нині вже призабутої, а шкода, бо ж ніхто так твердо не відстоював своїх позицій, як бувало вона.
   Новосільський, як сам про це згадує, покинув Краківську академію цілком свідомо, тому-то й не вмів малювати соцреалістичних картин. На його полотнах, замість доярок і трактористів, появляються квадрати, трикутники, площини і все це, як правило, окаймлене лузгою, а в деяких картинах ще й полями, де провідну тему він розігрує по кілька разів. Рисунок досить гострий, ніби ведений по графії, фарби теж дуже контрастні, але кладені свіжо, без поправок. Видно, художник довго обдумує картину, зате швидко малює. Не треба тут знавців, щоб зразу запримітити певний нахил в бік ікони. Однак молодого матеріаліста цікавлять лиш її чисто формальні, поверхові риси; містика художника перебуває ще десь у глибоких пластах підсвідомості.
   Поступово на його полотнах поміж геометричними елементами появляться елементи фігурації, а вже згодом цілі жіночі постаті заповнять і ковчег, і поля (див. «Монографія дівчини»). Немов поза хронологією Новосільський малює картини якби реалістичні, закомпоновані і виважені за всіма правилами малярського ремесла. Однак і тут постаті і предмети нарисовані дуже скупо, синтетично, немов праобрази зняті з ікон. («Квартет», «Літовище»).
   Відомий польський критик Анджей Осенка підкреслював у своїх фейлетонах, що мистецтво Новосільського дає нам змогу побачити красу звичайних, неелегантних предметів і що художник цих предметів не ідеалізує, а лише зводить їх образ до найважливіших рис, до істини кожного з них, до лаконізму ієрогліфів. Він також констатує, що художник, з одного боку, спирається на традиції іконопису, а з другого – через призму цієї ж традиції розглядає те все, що діється довкола нас: людей, кімнати, доми, автомобілі. Так і повстають його модерні ікони.
   Ще у 40-х роках Новосільський пристав до авангарду і довгі роки брав участь в його маніфестаціях. Однак, завдяки знаменитій інтелектуальній підготовці з розвагою підходив до експериментаторських течій і залюбки підкреслював, що певні форми традиційного мистецтва він вважає вічно живими. Час показав, що деякі фундаментальні основи модерного мистецтва порозсипалися. Розгойдався і впав абстракціонізм. Появилися нові фігурації, їх заступили ще новіші і так триває до сьогодні.
   У 1973 році по виставці Новосільського в галереї «Запєцек» той же ж А. Осенка напише, що це великий художник, наділений потужною творчою силою, художник з оригінальною і багатою програмою.
   Переглядаючи польські публікації про Ю. Новосільського, український читач буде вражений певною настирливістю, з якою автори підкреслюють «православність» його поглядів. На мою думку, це ширма, якою відділяли його від української культури. Це здебільшого вдавалося, поки існував Радянський Союз. Новосільський не скривав, що його батько був греко-католиком і походив з Лемківщини і що вони разом ходили до православної церкви, бо по духу вона була ближчою для них, ніж латинізовані церкви уніатів. У книжці «Мій Христос» він скаже прямо і відверто, що уніати є православними і саме такими він їх любить. Книжку видано в 1993 році, то ж по даті видно, що автор веде розмови з художником, якого погляди і позиція в мистецтві давно устабілізовані. В іншій книжці, що вийшла в світ під назвою «Навколо ікони», Новосільський підкреслює, що збагнути мистецькі тайни ікони дозволив йому досвід модерного аналітичного мистецтва і щойно тоді він зміг пірнути в її теологічні глибини.
   Пам’ятаю, як Григорій Логвин, автор альбому «Український середньовічний живопис», звертав мою увагу на справу духовної підготовки іконописців – як розказував про Алімпія, який довго налаштовував себе, поки почав писати «Оранту». І він, і Алпатов вважали, що середньовічні ікони дають можливість сучасній людині вийти поза межі видимого світу і проникнути в суть явищ надприродних. Ніякі інші твори мистецтва таких можливостей не створюють. Цікаво і переконливо описує божественність ікон стара легенда про князя Володимира, який велів своїм послам шукати у світі найкращої віри. Ті, що повернулися з Візантії, донесли князеві, що вони не знають чи були в небі, чи на землі; одного лиш були певні – присутності Божої серед людей; тож та присутність є прекрасна, князю. Входячи до церкви, я відчував, згадає Новосільський, що тут є моя таємнича вітчизна, що тут мушу шукати того, що хочу віднайти.
   Роки теологічних досліджень, невпинних мистецьких пошуків, роздуми над суттю нашого буття і творчих змагань з формою не один раз дали йому змогу відчути, що є такі моменти в житті художника, коли лиш одна форма описує дійсність, і аспекти цієї дійсності стають настільки наочними і очевидними, що починаємо вбирати цілим своїм єством їх нечувано сильну реальність, якої заперечити вже ніяк не можемо.
   Ікона, підсумовує Новосільський, з одного боку черпає з середземноморської культури, з її систем малярської ілюзії, аналізу кольору, світла і простору, з її захопленням об’єктивною дійсністю. З другого боку, ікона насичена духом абстрактного мистецтва, яке співіснує як рівноправне на одній площині і є очевидним і явним, як присутність містифікації предмету.
   На його виставках дуже часто картини висять одна над другою, одна попри другу і в цей спосіб постаті стикаються з геометричними формами, каскади гір співіснують з якимись дивними літовищами, святих розділяють натюрморти і все це пишається разом, немов якийсь іконостас, чи якась велика нова ікона – парадигма нашої натури. Ікона без ореолу, ікона, що за каноном випромінює світло Фавору. Тільки в іконі майбутнє і теперішнє співіснують поруч.

  С в я т и й    С т е п а н
  Іржаво-чорна, ледве розсвітлена по краях, ще тепла космічна пилюка жевріє нутром і немов марево ледь помітно переміщується то сюди, то туди. І з неї, і через неї йде на нас постать св. Степана, йде світлом, яке м’яко випромінює з його обличчя, шиї, руки і кадильниці. Ноги легко несуть невагоме тіло, а полум’яну кадильницю колише лиш воля руки. По чорній туніці, наче зорі по небу, блимають і рухаються якісь дивні світлі узори. Поверх чорної – бганки напівпрозорої матерії, а поверх усього – згущена фарба коричневого плаща. Делікатно, без позолоти зарисований ореол привертає нашу увагу до лиця Святого, а з лиця, з його зажурених очей спливає на нас прощення наших як же ж підлих і многих гріхів.

Володимир Паньків

Наше слово № 27, 7 липня 2002 року