home

Грушки на вербах

Ніколи не знаєш, від чого починати. Так і цим разом. Почну, може, від однієї фотографії. А було це ще тоді, коли мені дозволяли оформляти українські календарі, котрі як булочки розхапували в Україні. Тоді-то пан редактор Антін Середницький звернувся до мене з проханням, чи я би не схотів примірятись до оформлення серії маленьких збірочок віршів наших поетів, які пишуть тут, у Польщі. Додав, що це мають бути дуже скромні видання і в міру подібні до себе, щоб непотрібно не вирізняти нікого з них. Тих поетів досить багато публікувалося тоді поміж матеріалами Нашого слова, хоч, на мою думку, ті пані і панове займалися у переважаючій мірі графоманією. Виняток становив тут Остап Лапський. Його обізнаність у мистецтві слова приваблювала, а й до інших муз відносився з увагою, а то й з пошаною. Ось чому я почав від Остапа. А він, видно, вже був у фазі певної прискіпливості до свого вигляду, бо передав мені свою особисту фотографію з метою використання її десь у його книжечці. На фотографії якийсь козарлюга хизувався чорною шапкою родом, мабуть, з Кубані, а його очі-блискавиці десь у далині підкоряли табуни чарівних дівчат. Що це Остап, можна було здогадатись щойно через якийсь час. Коли я побачив цю фотографію, відразу уявив, яким буде проект. Я побільшив фотографію до формату А1, трохи розбарвив, і зложив так, як складають друкарський аркуш, аж до формату А5. З однієї сторони Остап, а з другої його вірші. У цей спосіб повставав двосторонній плакат. Розліпляєш як хочеш, або роздаєш як буклет. Всі були проти. В цей простий спосіб графомани пішли в свою сторону, а я подався у свою.

Минали роки, минула неволя, появилась Вона. Всі? раділи, розглядались і думали, як тепер будем жити.

Десь там здибались Остап і Кобеляк Анатолій. Вже на власний кошт підготовили книжечку віршів і як звичайно, звернулися до мене відомо по що і я їм зробив проет обкладинки.

І так ще два рази зверталися і я робив те, що треба. І так вийшли у світ три книжечки: Мій почитачу, Себе розшукую і Обабіч істини.

Поміж книжечками появився суперовий фільм про Остапа. У фільмі поет прекрасно говорив про своє писання, а також показав себе як оригінальний актор. Я запримітив, що Остап по-дизайнерськи проектує самого себе і що це треба далі розвивати, бо може з цієї автокреації щось глибшого вийде. Поговорили ми з Кобеляком ще раз і постановили, що треба думати про якесь поважніше видання творів Лапського. У той час я придбав цифровий фотоапарат і швидко переконався, що в руках художника це дуже добре знаряддя. Особливо цінним в ньому є те, що тільки ти і ніхто інший не бере участі у творчому процесі. Очевидно, що і тут для метеликів місця немає.

Якось ми поїхали з Кобеляком до Остапа на ранчо. Те ранчо, то сільська хатинка його доньки у Тарнівській Руді, що на схід від Варшави. Там Остап відразу почав нам читати свої вірші, читання швидко переродилось у суперечку, а потім вже верещали на ціле село. А я собі спокійно робив десятки а то й сотні фотографій. Це все по комп’ютерній обробці опинялося у смітнику або в каталозі до подальших розробок. Нам усім сподобалися такі зустрічі і я запропонував створити і видати альбом поезії Лапського з фотопортретами поета і не тільки поета, і все це не як ілюстрації – а фотографіка, що доповідає чи доповнює вірші. Все, очевидно, на високому поліграфічному рівні, класному папері, стохастичних растерах тощо. І тоді ми ще сказали, що є вже Україна і годі далі жебрачити, досить вже тих радянських книжечок-смердючок, нам допоможуть і ми видамо щось таке, з чим не сором буде в світі показатись.

Про наш задум розповів я Мирославу Вербовому, тодішньому шефові Нашого слова. Показав йому також перші спроби поєднування тексту з фотографікою. Це його зацікавило і ми договорились, що кожного місяця протягом цілого року будуть появлятися у його газеті матеріали під заголовком: Остап Лапський у своїй поезії і фотографіях Володимира Панькова. Як договорились так і було. Читачі різно реагували на таке діктум, більшість обурювалась, деякі тільки дивувались. Свою ціль, я переконаний, ми осягнули. Писання Лапського сягали нових обріїв, нових подій, нової України.

А альбом? Працювали ми з редактором Кобеляком і по днях і по ночах. Нормальна справа. Виготовлені макети розіслали до людей, для яких, як нам здавалося, справи нашої культури не байдужі, і просили їх поспонсорувати видання нашого альбому. Може двоє, може троє відгукнулося. Решта мовчить.

Олександр Моцик – посол України у Польщі, з яким я мав приємність довше поговорити, вислухав мене уважно і виявив здивування, що ми тут так добре зоріентовані в українських справах. Я зробив йому кілька файних портретів і так ми розійшлись. В найближчу по зустрічі неділю його секретар пан Ярмолюк запропонував мені скласти проет видання і вони (посольство) пошле його до Києва і може гроші якось найдуться. Камінь з серця!?

Знова працюємо, переробляємо і шукаємо спонсорів, бо доходять нас чутки, що Азаров ліквідував бюджет Ющенка і для діаспори грошей не буде. Колька в бік.

Аж ось дістав я вістку від Василя Назарука, що в нашім підвалі під церквою відбудеться зустріч з якимись поетами з України, і що треба принести Остапові книжечки. Забрав я також з собою і макет альбому і дивлюся, а тут Іван Драч і Роман Лубківський. Заки збори почалися, подали ми Лубківському принесений макет і почалося. Ведучий щось говорить до публики і почесних гостей, а ті їх не слухають, тільки обидва гортають макет то в ту сторону, то в другу, і цмокають, і кивають головами. Для мене це був найкращий мімічний концерт і з того підвалу я вийшов переконаний, що Лапський вже Шеченківськй лауреат.

Заки ми підготовили відповідні документи для Києва, відбулася нескінченна кількість телефонних розмов, особистих зустрічей, інтернетних писань, узгоджень тощо. Не жалію цього, бо справа, за яку ми виступали, варта гріха, а при нагоді дечого навчилися.

Чекали, чекали – аж дочекалися. 16 лютого відбулося засідання Шевченківського комітету. Признають, не признають, всього можна сподіватись. Також десь у лютому почалось в інтернеті всенародне голосування на лауреатів Шевченківської премії. Коли я зареєструвався на сайті Тарас, у Лапського було 0 голосів. Наше слово подало інформацію, що не варто голосувати, бо цього роду голосування немає ніякого значення. Колька в бік. Однак я майже не вставав від комп’ютера, поки не зігнав стільки друзів і соратників справи, аж Остап висунувся на перше місце в категорії. За якийсь час ми перемогли всіх у всіх категоріях.

5 березня указом Президента України творчість Остапа Лапського нагороджено Державною Шевченківською премією. Камінь з серця! Для формального порядку подано, що це за дві книжки, про які ми вже згадували. Лауреатові надано також грошеву нагороду. Як переможець народного голосування в інтернеті, поет отримав ще одну нагороду - статуетку Козака Мамая. Нещодавно спитав я Остапа, котра з тих нагород у нього дома. Відповів, що жодна. Колька в бік.

Проминуло тепле літо, гуцул іншу любить скрито...

Надходить осінь. Що роблять автори альбому? Чи далі працюють, переробляють, вдосконалюють?

А що роблять поціновувачі української культури? А чи вона взагалі ще є оця українская культура?

Володимир Паньків, один з трьох

P.S.

17 вересня 2007 року в Посольстві України в Польщі Роман Лубківський вручив Остапові Лапському Шевченківску Премію. Камінь з серця!