home





Голод 

Літо 1946-го а, може, 47 року. Спекотне літо. Мені було вже 10 років і я кожного дня ходив на станцію продавати проїжджим фрукти. Мої ровесники також робили те саме, бо час був такий, що треба було журитись, як прожити до завтра. Це добре розуміли і дорослі, і діти, тому ніхто не противився ходити на станцію, хоч це торгування більше нагадувало жебранину, ніж бізнес. Одного разу, коли з кошиками грушок і морелів ми поспішали на станцію, дорогу перетяла нам валка возів. На передніх лежали якісь пов’язані чоловіки, а на них сиділи солдатики з автоматами. На одному возі лежали самі побиті. Поміж ними сидів з зав’язаними позаду руками кремезний чолов’яга. Його чорні кучері, всі в крові, звисали на чоло. Там, де було його одне око, видніла лише глибока, кривава рана, а другим він уважно придивлявся до нас, дітлахів, і ледь помітно посміхався великими, опухлими губами. Ми стояли посеред дороги, немов вкопані і довго дивилися за возами, аж зовсім їх курява закрила. В міжчасі поїзд пройшов, але ми не жаліли і, похнюпившись, почлапали назад додому. 

Спека не поступалася і скоро всі овочі в садах переїли хробаки і вже нічого було продавати. 

В Ністрі, як у нас говорили, перестали купатися, бо потоплених було щораз більше. Вони пливли то в одиночу, то по кілька, пов’язані дротами. Пливли мовчазно, з надутими черевами, а за ними розносився страх по всіх берегах. Листя з дерев передчасно позлітало, трава висохла, земледух вкусив нашу козу і старий Петро її дорізав. Молока не стало. Осені якби не було і почалися приморозки. Коли земля добре промерзла, прийшли буревії. Вони зривали з полів землю разом з посівами і все те носилося чорною хмарою над містом. Старі баби шептали, що лихо буде з нами, бо ніяких запасів на зиму нема, а й весна не знати якою буде. До Різдва якось дотягли, а вже по Йордані почався голод. Морозило щораз сильніше, а снігу далі не було.

Наша хата недалеко станції, тому до нас забігали на ніч подорожники. Ми їм стелили на підлозі солому і вони так спали. Зброю клали під голови, знімали чоботи і засинали. Ранком їх вже не було. Нераз залишали кусок хліба або що мали. За голодом приходять воші. Вони заїдають тебе систематично і послідовно, хоч ти їх випалюєш залізком, вимиваєш золою і  попросту б’єш, а їх і так стає все більше й більше, аж очманілий і кволий починаєш пухнути або засинаєш там де стоїш, а потім – у кожного своя доля. Мені припало заснути на кілька тижнів і я пробудився, коли вже трохи потепліло. Мене напували виваром з коріння малини і я почав поволі вставати, але ходити зразу не міг. Моє тіло, а вірніше шкіра й кості, було зовсім знесилене, а мій мозок не міг собі пригадати, що таке хода і як це робиться. Через тиждень-два поліз у школу. Не вчився. На перервах втікав від тих, які поїдали хліб. Від його запаху мене нудило і я скликав таких самих як я, і ми втікали з уроків до проліска Вущилівка. Там знаходили затишні місця і нишпорили по кущах, як які горобці, та нічого не знаходили і сп’янілі повітрям, голодні вертали домів. Вже весною  почали до нас приходити люди з Буковини. Вони нічого не казали, тільки йшли від хати до хати і очима благали порятунку. Якось, маленький хлопчик сів на камені при наших воротах і тоненька шкіра на його колінцях розійшлася і по його ніжках потекла ріденька жовта юшка. Відтак він перехилився, сповз на землю і тихенько помер. І скажіть мені, визволителі наші, чим та дитинка провинилася перед вами!?

Люди дуріли від того настирливого їсти, їсти, а з’їли вже все: жаби, лободу, кропиву з’їли навіть на жидівському цвинтарі, з’їли качани, ремені, а ті, що наїлися землі, зразу корчилися і вмирали. Нам однак пощастило.

Злодій? 

Якось забіг до нас якийсь чоловічок з мішком борошна. Тьотя Кася, благав він тітку Катерину, спрятайте гето харашенько, а я патом забєгу. Ані патом, ані пізніше він так і не забігав. Мішок стояв за піччю і чекав на свого пана. Та де, він зовсім там не чекав, бо не було такої сили, щоб не зачерпнути з нього бодай на тирбу. Ну а потім вже якось поволі ми звикли до цього мішка і навіть полюбили того злодія, а особливо те, що він не повертався. Вже прийшло літо і стало трохи краще, злодій далі не вертав, але прислав листа, що він тепер перебуває десь на півночі Росії і просить нас заплатити йому за муку, а якщо нам буде трудно, то можемо сплачувати в рассрочку. Ми повели себе гонорово і перші зароблені гроші послали йому. Ось так розпочав свою роботу Ангел Божий, хоронитель мій.