home


Галі вже немає серед нас. Чи Її вже не буде? Ні, Її вже не буде, буде Її Україна! 8 грудня 2008

Запитання для Галини Левицької
Галю, розкажи трохи про себе.
Прийшла я на світ Божий 3 березня 1958 року в селі Кніселі Жидачівського району Львівської області. Мої батьки бажали, щоб в мене було два імені (Катерина і Галина). Катериною називалася моя бабця по лінії матері (Катерина Телішевська). Але в 1958 році в сільській раді села Кнісела вже не можна було записати двох іменем, тому батько в метриці залишив лише ім’я Катерина. З цим не погодилася одна із моїх сестер- Оксана. Коли вона приїхала додому зі Львова і дізналася, що мене назвали Катериною, твердо заявила, що сестричка буде Галею.
І вдома стали звати мене Галею, однак в усіх офіційних документах я продовжувала фігурувати як Катерина. Кілька разів я підписувала свої публікації як Катерина Левицька і мало хто вірив, що це мої. Одного разу покійний лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл сказав мені, щоб я все ж таки повернулася до підпису Галина Левицька. Він не міг мене ототожнювати із іменем Катерина.
У родинних переказах відомості про мій рід сягають 4 покоління. Дідусь і бабуся по маминій лінії були славними на всю околицю господарями. Однак перша війна зруйнувала їх долю і їх господарку. Щоб мій дід не підсилив своєю участю і своїм добром українське воїнство, що змагалося за українську державність, польська влада його запроторила до львівських «Бригідок», там він помер на тиф 1919 року. Прах його спочиває на Янівському цвинтарі у Львові.
Коли помер дідо мамі було усього декілька місяців.
У житті їй довелося випити гіркий келих сиротинської долі. Доля не стала для неї солодшою і у дорослому віці. Спочатку була війна і мобілізація чоловіка, а потім настав колгоспний «рай». Із-за важкої, підневільної праці у колгоспі її життя обірвалося рівно за місяць до історичного українського грудневого референдуму 1991 року.
Мій батько Худяк Іван Семенович народився 2 грудня 1911 року також в селі Кніселі. Нині він пенсіонер.
В 1939 році, коли Німеччина напала на Польщу, його польська влада мобілізувала до війська. Він пройшов досить складний шлях із Львівської області аж до Новосибірська, де була сформована польська армія Ванди Василевської. Тоді усіх уродженців Галичини незалежно від національності, що різними шляхами опинилося у глибині Росії приписували до цієї армії. У її складі батько дійшов до Берліна.
Оскільки, на думку сільських і районних начальників він був «не в тій» армії довгі роки ніхто не зважав на його бойовий шлях.
У рідному селі в 1973 році я закінчила восьмирічну школу. У мене навіть зберігається атестат, в якому записано: Худяк Галина Іванівна. Це єдиний офіційний документ, де фігурує моя ім‘я Галина.
Роки навчання в сільській школі були буденними. Тим паче, що офіційна пропаганда мала вплив на мою думку. До числа моєї улюбленої літератури належали книжки про війну і про розвідників. А батька вечорам замучувала запитаннями, скільки німців він вбив на війні.
Інколи він пробував мені пояснювати, що не треба однозначно сприймати те, про що нам оповідають у школі, про що пишеться в газетах.  
Батьки не один раз розповідали мені про колективізацію, про те як в 1948 році вони змушені були все, що напрацьоване поколіннями віддати до колгоспу. Вечорами батьки слухали радіо «Свободу». Хоч її глушили, але час від часу можна було почути про засуджених братів Горинів, які також народилися в селі Кніселі. Тому про них я знала досить багато.
В 1975 році я закінчила в сусідньому селі Нові Стрілища середню школу. В 1976 році вступила до Львівського лісотехнічного інституту на факультет технології деревообробки. Роки навчання в інституті проходили в найбільш застійний період брєжнєвізму. Студенти в моїй групі були з різних міст і сіл України, але національно свідомих не було. Я мешкала у Оксани і Богдана Горинів і це було поштовхом до кардинальних змін у моїй свідомості. Інститут закінчила в 1981 році і отримала кваліфікацію інженера-технолога. І до 1988 року працювала в управління Львівської місцевої промисловості. Потім праця у самвидаві.
З 1990 до 1992 року я очолювала прес-службу Львівської обласної організації УРП. Потім була пресовим речником Конгресу національно-демократичних сил і працювала у пресово-аналітичній групі Української республіканської партії в Києві.
Коли за статтю «УРП йшла до консолідації нації, а прийшла до зміни керівництва», новий голова — Богдан Ярошинський вигнав мене з праці в УРП, то я стала власним кореспондентом газети «За вільну Україну»
в Києві.
Що привело Тебе в журналістику?
В журналістику привів мене чоловік — Мирослав Левицький, який на час нашого знайомства вже був журналістом. Так у мене склалося професійне життя, що на роботі я змушена була навчитися друкувати на машинці. А тому часто передруковувала чоловікові статті, вносячи по ходу свої зауваження. Чоловік сказав, що ці зауваження може робити людина з журналістським способом мислення. І що я можу стати цікавою журналісткою…
І мені, і моїм близьким важко було в це повірити. Адже за освітою я інженер. Однак життя внесло свої корективи… В Україні відновив свій вихід самвидав.
Ще у 1987 році я друкувала для журналу “Український вісник”, для журналу “Євшан-зілля”, передрукувала щоденникові записи Б. Гориня про його зустрічі з Денисом Лукіяновичем та Михайлом Яцківим.
Тираж окремих матеріалів до “Українського вісника” доручав мені робити В’ячеслав Чорновіл. Я також друкувала його “Відкритий лист Генеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М.С.” Цей лист дуже активно розходися серед людей і його постійно не вистарчало. Тому необхідно було його активно тиражувати, закладаючи по 8 копій тоненького, цигаркового паперу у друкарську машинку. Мені вдавалося допускати мінімум описок, а тому «мої» листи відразу забирали для розповсюдження.
Із оприлюдненням у липні 1988 року у Львові Декларації принципів УГС розпочинається активне життя вже не з виходом самвидавчих журналів, а пресових бюлетенів. Зокрема, таким був “Інформатор”, до якого
я мала лише опосередковане відношення. Я збирала інформацію, відтак передавала її для подальшого опрацювання В. Чорноволу.
Нині багато хто примазується до самвидаву. А у 1988 році, коли за самвидав можна було загриміти у тюрму із числа офіційних журналістів не було бажаючих займатися цією справою….
Як познайомилась зі своїм чоловіком?
Як я добре пам’ятаю, то не я знайомилася з Мирославом, а він зі мною… Це було гаряче літо 1986 року. Мирослав з Варшави мав відрядження до Києва. Оскільки він є випускником Львівської політехніки, то не міг собі відмовити у задоволенні побувати у Львові. Правда, згодом за це задоволення довелося дуже дорого заплатити… Він постійно наголошує, що варто було платити.
Ми зустрілися з Мирославом випадково. Раніше ані я не знала про його існування, ані він про моє. Після зустрічі і короткого обміну думками ми зрозуміли, що живемо однаковими надіями, що однаково думаємо. Тому вже на третій день після нашого знайомства — 1 серпня 1986 року ми вирішили подати заяву на одруження. До загсу пішли в суботу 2 серпня. І з того дня почалося семимісячне ходіння по мукам… Це був час, коли Україна вважалася зоною застою і оформлення документів на одруження з представником іншої країни натрапляло на все нові і нові бюрократичні видумки. Але наша любов була сильнішою від бюрократичної дурості і врешті решт, 23 квітня ми у Львові розписалися, а 26 квітня там же обвінчалися.
І від того часу пліч-о-пліч «премо плуга», щоб в Україні, як і в будь-якій європейській національній державі, запанували українські цінності.
Що для Тебе українські цінності?
Моє з чоловіком розуміння українських цінностей викладене в нашій книжці «Подвижник». Наріжним каменем є мова, у якій відзеркалено спосіб мислення і спосіб поведінки нації. До українських цінностей відношу наші славні традиції, у яких на першому місці стоїть повага до батьків і до роду. Коли відродимо цю повагу у загальнонаціональному масштабі, то життя наше у багатьох аспектах стане простішим.
Українські цінності це для мене також той стан, коли українець ніколи не буде ганьбити перед чужинцем свого імені, і своєї землі.
Вірність одній ґазеті — це принцип життя чи характер?
Це більше принцип. На сторінках газети «За вільну Україну +» можу висловити ті думки, які мені близькі
і їх ніхто не буде змінювати або коригувати. В цій газеті мені не казали і не кажуть як і про що маю писати. Правда, у 2004 році, коли газету «За вільну Україну» (вона тоді ще була без плюса) захопили люди Медведчука, то мене не друкували.
Біда журналістської братії полягає в тому, що багато-хто спочатку намагаються заробити великі гроші,
а потім кричать про утиски…
Коли задаєш запитання якомусь високопоставленому бовдуру чи професійному брехуну, не боїшся бути ображеною ним?
Ні. Бо до цього готова і відразу або на наступній прес-конференції даю здачі. Ось конкретний приклад: перший віце-спікер Адам Мартинюк в досить грубій формі двічі зробив мені зауваження, щоб я не зверталася до нього пане.
Перший раз я йому відповіла, що його костюм ніяк не тягне на костюм товариша, а на костюм дуже багатого пана…
Другий раз на репліку я йому відплатила зауваженням, що у Великому тлумачному словнику сучасної української мови є такі звернення пан, товариш, добродій. Я поцікавилася у нього, чи йому не вистарчає депутатської зарплати, щоб придбати такий словник, чи він продовжує демонструвати комуністичне невігластво?
Подібні ситуації виникали в мене і з Азаровим, одного разу ще до того як я поставила питання він починав виправдовуватися: я вже вчу… учу… ну это українську мову. Таких і подібних прикладів можна було б навести багато — з Морозом, з Литвином і навіть з Леонідом Кучмою.
Твоє ставлення до Стеців і Тараса Чорновола.
Я до них ставлюся як до людей, котрі вирішили в «оригінальний» спосіб влаштувати своє життя, своїх дітей і можливо внуків і забезпечити собі старість. Оскільки я їх у Львові добре знала, то тим чим вони нині займаються мене не дивує. Чого можна очікувати від людини, яка у Львівській обласній раді була в опозиції до батька — голови обласної ради В’ячеслава Чорновола. А що стосується Ганни Стеців, то вона свою кар’єру починала від заміжжя з сином начальника Миколаївського кагебе Львівської області. В одній
з радіопередач Ганна сказала, що першим її чоловіком був Коровіцин.
Думаю, що чи не найвлучніше її кредо висловлене в одній зі старих російських пісень, яку колеги одного
з інтернет-видань «Обком» взяли у якості епіграфу.
«Была я белошвейкой и шила гладью,
Вот почему я стала такой… портнихой»
Яка доля книжки, подарованої Тобі Рибачуком?
Після прочитання «Українки в історії» вона стоїть на полиці, серед інших — не дарованих книжок.
Це є своєрідна енциклопедія українського славного жіноцтва. Час від часу до неї звертаюся, коли пишу публіцистику, щоб ілюструвати сказане прикладами жіночої посвяти задля ідеї.
При зустрічі із друзями розповідаю як монументальна книга «Українки в історії» потрапила до мене, яке із моїх запитань спонукало Рибачука подарувати мені цю книжку. Правда, це не засвідчене ніяким його дарунковим підписом.
А ось Леонід Кучма, який на схилі свого президентства також подарував мені книжку, написав: «Нехай Ваша опозиційність до мене після цієї книги трошки зменшиться».
І такий підпис є для мене важливим. Якщо журналіст не є в опозиції, то він вже не журналіст в класичному розумінні цього слова, а придворний псалмоспівець.
Однак таких любить і оберігає влада. Однак проблема не тільки у владі. Значна частина журналістів любить бути псалмоспівцями. Все це наслідок зруйнованої десятиліттями духовності. Щоб змусити задуматися над цією проблемою ми з чоловіком зважилися на написання книжки.
А тепер про ту книжку кілька слів.
Спочатку хочу зазначити, що це спільна із чоловіком — Мирославом Левицьким книжка. Разом з Мирославом ми обговорювали концепцію, разом нишпорили за цікавинками для книжки. В нашій книжці
є не стільки розповідь про конкретну людину, скільки обґрунтування, щоб нація жила духовним життям.
Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» застерігав: «Коли проломлено шар духовності — гине людина…». Розуміючи цю істину, ми взялися за написання «Подвижника». Признаюся, що в усій праці над книжкою найскладнішим було знайти назву.
Що побажаєш Літфоруму?
Усі ми звикли, що у бізнесі альтернатива є запорукою його розвитку. Це саме стосується і національної літератури  — невід’ємної частки духовності. Тому потрібні альтернативні творчі об’єднання. Народна мудрість каже: на це у ріці щука, щоб карась не спав… Я хотіла б побажати Літфорумі, щоб він многії-многії літа був щукою української літератури…
Дякую. Роман
Світлій пам’яті Галини Левицької
Моє слово про дружину
Нині ще не повністю можемо усвідомити втрату, якої 6 грудня 2008 року зазнала українська журналістика. Того дня на 51 році життя, у розквіті сил, сповнена творчих задумів відійшла з неї унікальна постать, перестало битися невтомне і завжди чуле до проблем інших людей серце унікальної постаті української журналістики Галини Левицької. Її життя зупинила підступна і непомітна навіть для досвідчених лікарських очей хвороба — пухлина мозку, яка останніми тижнями безпощадно підкошувала її сили, проте непідвладною недузі залишалася її віра в Україну та людей, у тих мільйонів українців, для яких Бог
є найвищою духовною вартістю, а Україна найвищою цінністю. Усвідомлюючи свій стан вона продовжувала служити ближнім порадами і допомогою. В останні дві свого земного життя Галина просила принести їй до лікарні телефони греко-католицьких священиків, оскільки нова її подруга з лікарняної палати хотіла вінчатися саме у греко-католицький церкві.
В лаконічних повідомленнях про кончину земного шляху Галини Левицької говориться, що вона не просто була журналісткою, а й активною громадською діячкою. Загальноукраїнське ім’я їй принесли не стільки публікації у численних українських виданнях, скільки гострі і безкомпромісні запитання до владних мужів.
Для неї не мало значення, чи це представник влади, чи опозиції. Нелад в державі вона завжди називала своїм іменем. Через сміливість і безкомпромісність її знав практично кожний публічний політик в Україні.
І за це любили її ті українці, для яких вона залишалася символом чесної позиції і нескореності ідеї. Проте владі, а точніше біля владним підпанкам такі люди не були потрібні. Багато хто із них її любов, віру та щирість вважали цінностями з минулих епох, які ніяк не вписуються у час жорстокого прагматизму. Правда, президент України, дізнавшись, що зупинилося серце Галини Левицької, сказав що вона була справжньою Українкою.
Ми часто з Галиною говорили про загрози, які несе людській духовності нинішній час. Вона постійно казала, що час великих спокус та випробувань мусить проминути, а нам вже нині треба жити для часу прийдешнього. І вона кожною своєю дією та помислом жила для нього, відклавши у сторону речі скороминущі.

Нерідко друзі її запитували, чому вона торкається тем нині не зовсім популярних, за які якщо й можна отримати гонорари, то чисто символічні, коли є чимало “ходових” тем у “ходових” виданнях. Її відповідь була завжди незмінною: обов’язком журналіста є працювати для вічності, а не розмінюватися на дрібниці сьогодення. “Я хочу щоб і за 10, і за 100 років у написаному мною можна було пізнати особливість часу,
у якому я живу”, — повторювала вона.
Ті, хто розуміли і поділяли цю позицію казали, що Галина Левицька будувала дім з Неба, гір і Свободи.
На жаль, підступна недуга не дозволила їй завершити цю будівлю. Багато задумів залишилося не реалізованими. Її книжна у співавторстві з чоловіком Мирославом “Подвижник” про роль духовності та школи у формуванні обличчя нації — це тільки перший крок спільних з чоловіком планів, що так безпощадно зруйнувала підступна смерть Галини.
Проте і зробленого за 20-річчя творчого шляху (Галина Левицька прийшла до журналістики у час народження історичної УГС), достатньо, щоб сказати, що вона залишила чималу творчу спадщину. Все написане Галиною Левицькою, — кажуть її колеги, — для українських видань в Україні й поза її межами відлунює точними оцінками, глибокою аналітикою, неповторною метафорою.
Колеги пригадають прес-конференції і брифінги з незручними для владоможців запитаннями Галини Левицької. Безперечно, як людина глибоко віруюча, Галина знала про Христове слово та пошук істини. Вона знала, що є гріх, а є й його спокутування. Тому у своєму пошуку істини вона нікого не осуджувала
і не карала. У відповідях завжди хотіла чути правду й тільки правду, якою б важкою вона не була для її читачів. Іноді самі ж „начальники журналістів", ніби в жарт дорікали ій: „Навіщо Вам, Галю, про все те писати?” „Левицька здасть диктофон до музею тоді, коли в країні щезне останній чиновник-злодюга, чиповник-брехун", — казали її колеги. „Ой, за таких умов Галина й за два життя журналістську свою роботу не переробить”, — твердили інші.
І хоч ще так недавно колеги Галини у день її п’ятдесятиліття бажали їй, щоб Господь множив її літа на цій землі, проте у нього були свої плани щодо Галини, забираючи її у розквіті віку і сил.

Для професіонала в журналістиці — Галини Левицької була лише одна велика тема — Україна. Історична минувшина — це роздерта голодомором Наддніпрянщина, у її інтерпретації — знищена геноцидом частина нації. У сьогоденні для неї важливим було повернення держави і народу в європейську сім’ю. Проте були чимало таких, хто глузував з тих прагнень. Вона завжди з незгасаючою усмішкою казала: ну що, хай глузують, а правда все одно за нами.
Друзі, згадуючи про Галину Левицьку, звертають увагу на культурні заходи, які вона їм пропонувала. Не були це крикливі вистави чи покази, а час де може душа відпочити. Вона ніколи „не піарила”, говорячи про своїх улюблених художників, митців, письменників. Вона ніколи не тягнула нас кудись, невідомо куди. Вона дзвонила і поміж справами мимохідь повідомляла: „А ти чула про виставку, презентацію книжки, круглий стіл і т. д. Варто б піти”. Оце коротке і таке нейтрально-загадкове — варто піти! озвучене Левицькою, багатьох відривало від столу, від суворих начальників, ущільнювало й прискорювало виконання всіх найважливіших завдань — бо треба було ще встигнути туди... У прекрасну невідомість, на зустріч
з незабутніми людьми, істинними талантами.
Мирослав Левицький

Дорогі друзі, дорогий пане Мирославе!
Прийміть мої найглибші співчуття. Це невимовно боляче, коли від нас, у цей складний час для України, українців, несправедливо відходять хай навіть у кращі світи, кращі наші люди. Нам так не вистачатиме Галини Левицької. Я особисто мало її знав, але завжди бачив на телеекранах і завжди чекав, коли ж вона візьме слово і поставить запитання перед тим чи іншим державним "достойником", якого б він рангу не був. В усіх її запитаннях, як і статтях, відчувалася глибока любов до досі знедоленої і розкраденої ворогами нашими України. Боляче, дуже боляче усвідомлювати, що навіть Всевишній у такі складні моменти життя нації, відбирає передчасно кращих із кращих наших людей: справжніх дочок і синів нашої України.
Дочок не за гарними словами, а за славними ділами.
Земля їй пухом! Царство небесне і Вічна пам"ять!
Обіймаю Вас. Олег Чорногуз.

Слово Про Галину Левицьку, Львів, 8 грудня 2008 року
Отець Теодозій Янків
Найважчим у житті є камін прощання. Нині ми прощаємося з Галиною Левицькою. Нині вона вже не спішить повертатися до своєї хати. Вона не спішить на прес-конференції, на зустрічі. Вона нині не спішить до рідні, до чоловіка, до своїх близьких. Вона нині спішить в останню дорогу.

Ми тут прийшли, щоб молитвою виповнити останню Її дорогу, якою Вона спішить до Господа.
Несподівана, неочікувана, непередбачена у жоден спосіб ніким з нас ця важка нинішня подія. Але ми мусимо її пережити, бо дві речі на шляху людського життя є незалежні від неї — її народження та таємниця смерті.
Життя людини впродовж між тими двома проміжками у великій мірі залежить від неї самої, як вона його проживе, як вона його виповнить, як вона його пройде. І коли ми у цю сумну хвилину, важку для кожного з нас, для родини найважчу, а нас усіх не менше важку, роздумуємо саме над цією долею, яка є залежна у якійсь мірі від людей, то ми бачимо наскільки багатющим було Її життя. Вона для Бога не щадила часу. Знаходила вона його завжди, де б вона не була, чи своєму селі, чи потім у Львові, чи врешті у Києві. Вона знаходила ту стежинку, яка вела до храму, щоб там побути хоча б якийсь час з Господом.
Це був знак Її християнства, Її віри. Я добре знаю як цінилися у Її особистому житті молитва, святе причастя, сповідь, святі тайни. Не один раз ми про це говорили подорожуючи, ми не один раз розважали, яку силу для Неї мали ці святі речі. Вони Її супроводжували, вони Її підтримували, вони були кормом для
Її душі. Ба, були навіть розрадою і підтримкою у важких хвилинах, які Вона не один раз переживала. Були вони надією витримати і йти дальше. Це був лише один її вимір.
Але були у Неї й інші, скажімо такі земні речі: любов, яку вона плекала від дитинства, яку вона потім розвивала, і якою вона жила — це була любов до своєї землі, до свого народу, до його історії то його теперішності. Хто не знає її статей, хто не слухав її виступів? З якою відвагою, з якою наполегливістю вона ставила запитання інколи найвищим достойникам держави та й церви, вимагаючи чіткої відповіді на поставленні питання. Вона переживала за долю цієї України, палала любов’ю до неї. Це було багатюще життя. Не щадила Вона часу, не щадила Вона нічого, щоб служити ідеї.
У побуті жила Вона скромно. Можна навіть сказати вбого, не розраховуючи на якийсь заробіток, на якісь скороминущі речі, а втішалася тим, що мала. Цього їй, як не раз Вона говорила, вистачало, щоб прожити. Однак по-справжньому втішалася, коли щось зробила для народу, для церкви, для душі.
Найважчий камін — це камінь прощання. Його важко нести нині родині, і нам, що тут зібралися, але, як сказав апостол Павло до нас у листі до солу
нян: не сумуйте, але радше живіть у цій надії. Нашою надією, як і для Неї, має бути той сам Христос, той сам Господь. Цією надією для Неї як і для нас усіх тут зібраних має бути ця сама справа, ця сама ідея, це все, що було у її житті. Не сумуй, але радше радій, бо ця зустріч, до якої вона йшла у її житі вже відбулася через таємницю смерті. А місце зустрічі з нами і той час зустрічі нас з нею може відбуватися постійно через Хреста, який через своє воскресіння залишився у пресвятій євхаристії.
Ця Служба Божа, ця божественна Літургія, на яку вона спішила, ця молитва безкровної жертви, може бути постійною зустріччю з Нею. Через Христа, який для Неї тепер є вічністю, спасінням і воскресінням.
Прощаючись з Нею молімося до Господа, щоб був для Неї помилуванням і радістю, а для нас порятунком
у цьому дальшому нашому житті.
Хай вічна пам’ять триває у житі.
Богдан Горинь.
Для кожної людини, незалежно від посади важливими є її людські християнські риси: чесність, правдивість, здатність до самопожертви, здатність допомогти ближньому, здатність бути витривалим, мужнім
у відповідний момент.
Такими саме рисами була нагороджена Галина Левицька. Коли йшла літня жінка у Києві по Інститутській вулиці з паличкою і впала, то люди проходили мимо. Галина зупинилося, підняла жінку і допомогла її вирішити питання, з яким вона приїхала до Президента. Вона доклала максимум зусиль, щоб помилували несправедливо засудженого журналіста Антоника з Дрогобича. Вона вирвала з рук міліції та служби безпеки людей, яких хотіли звинуватити у вбивстві відомого львівського бізнесмена.
Звідки це у Неї взялося? У першу чергу від християнського виховання, яке вона отримала у хаті. А також від тої школи, яку вона пройшла в Українській Гельсінській спілці, членом якої Вона разом з чоловіком стала з перших днів її існування. Вона обдзвонювала весь світ інформуючи про події, які відбулися на Львівщині і в Україні. У тому, що Україна стала незалежною державною — частка її заслуги. Коли відбулася незалежність Вона переїжджає до Києва і зустрічається зі страшним опором російськомовних журналістів. Вона за короткий час змусила їх заговорити українською мовою. Але не тільки їх, а й високих посадовців таких як Литвин, таких як на початку Тимошенко та інших. І звертала вона увагу, не дивлячись чи був це президент, прем’єр чи хтось з міністрів.
Не випадково президент почувши про смерть Левицької сказав: Це справжня Українка. А прем’єр міністр на своєму сайті сказала, що це Журналістка з великої літери і повинна бути прикладом і для політиків, і для журналістів, і для людей загалом.
Для неї прикладом і натхненням була героїчна боротьба УПА. Думаючи як це слово утвердити Вона разом з чоловіком створили неформальне об’єднання, яке назвали УПА. І довіднику, хто є хто написано, що Галина Левицька очолює неформальне об’єднання УПА. Для всіх це було дивно. Вана заспокоювала: не лякайтеся, УПА — це українські парламентські аналітики.
Ми продовжимо її справу. Я думаю, що слова сказані отцем і публікації, які були, ті слова високих достойників, які віддали честь Галині Левицькій, свідчать, що велику втрату понесла не тільки родина, але й уся Україна в особі покійної. Але наше спільне горе повинно нас згуртувати, бо при роз’єднаній Україні розривається серце від того, що у нас робиться. Розривалося також серце і у Галини Левицької. Будьмо мужніми, будьмо єдиними і виконуймо свій християнській і патріотичний обов’язок.
Ми зробимо від нас належне, щоб Україна знала і пам’ятала славну дочку, яка жила для України і для людей.
Царство їй небесне.